Мамалига

За 60 кілометрів від Чернівців, у мальовничій долині Прута, знаходиться одне із унікальних сіл Чернівецької області. Село з цікавою назвою – Мамалига – 28 серпня 2015 року відзначало храмове свято і святкувало своє 244-річчя. Цього ж дня тут оголосили про початок створення об’єднаної громади, до складу якої мали намір увійти Кошуляни, Подвірне, Драниця та Негринці, Стальнівці, Несвоя, Балківці.

Через село проходить європейський автошлях, що бере свій початок в українському Стрию і закінчується в молдавському Кишиневі, та є частиною національного автошляху Н10. Також Мамалига – єдине село на Буковині, що розташоване у прикордонній зоні трьох держав: України, Румунії та Молдови. У селі розташований автомобільний та залізничний пункт контролю Мамалига. Територія села охоплює три тераси долини Прута. Магістральне шосе поділяє його на дві частини.

Сьогодні у селі, площа якого 3252,4 кв. км, проживає приблизно 3700 жителів. Незважаючи на те, що воно двічі страждало від «великої води», місцеві жителі не поспішають виїжджати звідси. Навіть, навпаки, є багато охочих тут оселитися.

Великих збитків завдала велика вода. Повені 2008 році та сильні дощі у 2010 пошкодили або зруйнували будинок культури у Кошулянах, усе старе село, 125 будинків були віднесені до І категорії як постраждалі. Більшість планів довелося відкласти до найближчого майбутнього і впроваджувати найнеобхідніші, використовуючи усі можливості для підняття села.

Капітальний ремонт провели у дитячих садочках. Один із них, що постраждав найбільше, довелося наполовину розібрати та звести прибудову. Проте зараз тут встановили новий дах, паркан, альтанки, зробили внутрішні вбиральні, поставили нові меблі. Тепер у кожної групи є власна роздягальня, ігрова кімната, їдальня, спальня та туалетна кімната. Активну участь у підготовці до нового навчального року взяли і самі батьки, які пофарбували паркани та лавочки, облаштували прилеглий сад та інше. У Кошулянському дитячому садочку планують добудувати ще один корпус, щоб розвантажити групи. Також повністю взяли харчування під свій контроль. 50% коштів сплачує сільська рада, решту – батьки.

Свої двері для 100 учнів відчинив новий корпус молодшої школи, приміщення якої 15 років стояло порожнім. Мамалигівська школа має 23 класи, в яких знання отримують близько 400 учнів. Аби покращити умови навчання, у більшості класів встановлені металопластикові вікна (в рамках програм ПРО ООН щодо укріплення громади). Зробили освітлення навколо школи. У Будинку культури, що знаходиться навпроти, облаштований  інтернет-клас, де усі охочі можуть безкоштовно користуватися інтернет-послугами.

Історія села веде свій відлік з середини ХХІV ст., коли на березі Прута виникло поселення, через яке пролягав торговий шлях, що зв'язував Росію і Україну з європейськими країнами. Рік заснування села точно не з'ясовано.

В писемних джерелах село вперше згадується в 1771 році. Тоді село входило до Хотинського повіту Бессарабської губернії. Про походження його назви існує кілька легенд.

За однією з них –  темної ночі місцевому жителю хтось постукав у двері. Це був сам воєвода Штефан з кількома воїнами. Щоб нагодувати несподіваних гостей, старенький швиденько зварив мамалигу. Штефанові Великому сподобалось ця страва і він сказав: «Нехай віднині це місце називається Мамалига». Інша легенда розповідає про те, що коли ще не було залізниці, через це село з Молдови їздили на волах селяни на базар в Новоселицю і Чернівці. В дорогу брали з собою кукурудзяне борошно. Часто на ночівлю зупинялися в селі і варили мамалигу. Так чи інакше назва села походить від відомої страви, а може навпаки…

У холод, у дощ, у спеку дзенькіт дзвонів церкви Успіння Пресвятої Богородиці збирає жителів села на молитву. Будівництво церкви закінчилось 1872 року. Капличка охороняє вічний сон 141 жителів Мамалиги, які полягли смертю хоробрих у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Імена загиблих викарбувані на гранітній плиті біля обеліску.

3 грудня 1893 року через залізничну станцію Мамалига проїхав перший потяг Липкани-Новоселиця.

Є припущення, що спочатку село було засноване на місці сучасного гіпсового кар’єру і лише пізніше перенесене на лівий берег Пруту. Про історію села нагадують історико-географічні та топонімічні об’єкти. Це, зокрема, пагорби-сигнальні пункти, які у ХVІІІ столітті використовувалися як сигнальні пункти під час наступу ворога. Теж тут були знайдені останки загиблих під час російсько-турецьких війн кінця ХVІІІ ст. Є залишки окопів часів І Світової війни. Їх можна побачити уздовж залізниці по правому боці в напрямок кордону з Молдовою. Навіть зараз люди знаходять на своїх городах гільзи від патронів і рушниці.

У східній частині села Мамалига на кордоні України з Молдовою, з півдня на північ, від залізничної дороги до Мамалигівського лісу тягнеться так званий Турецький вал – високий земляний насип, по якому йде шлях від митниці до села Подвірне, а далі – польова дорога до села Несвоя. З розповідей старожилів села можна дізнатися, що у ХVІІІ ст. на території села йшли битви турків із сусідніми народами. Турецькі завойовники жорстоко поводилися з полоненими та місцевим населенням. Доказом тієї жорстокості служить те, якими зусиллями був зведений вал. За переказами Турецький вал був насипаний руками полонених за одну ніч. Деякі стверджують, що цей вал тягнеться від Хотинської фортеці аж до Туреччини. Насип має висоту 1,5 метра від рівня грунту. Нині залишилося тільки 10 км добре видного валу. Найвища точка знаходиться в Мамалигівському лісі. Існує інша версія виникнення Турецького валу. А саме: вал був насипаний ще за часів римського імператора Траяна. Турки ж тільки реставрували його для того, щоб збудувати дорогу на Хотин.

Після завершення російсько-турецької війни, за Бухарестським мирним договором 1812 року, Бессарабія відійшла до Російської імперії. На території села Кошуляни, у південній частині, на березі місцевого притоку Прута, Черлена Маре, проходив кордон між Російською імперією та Румунією. Тоді на високому березі цієї річки збудували прикордонну заставу, в якій була казарма, конюшня і печі для випічки хліба. До наших часів збереглися залишки старого мосту через цю річку, по якому проходили верхи патрулі прикордонників у бік річки Прут. З тих пір південна територія села Кошуляни носить назву «Старий кордон». Навіть дотепер при оранці земель можна знайти залишки тієї старої застави (уламки цегли, посуду тощо).

 «Гроапа Тєюлуй» – карстова воронка, що утворилася внаслідок провалу гірських порід в результаті діяльності підземних вод. Знаходиться в північній частині села і зараз засипана землею. Також в селі найнижча точка в Новоселицькому районі: на крайньому сході (біля кордону з Молдовою), в заплаві Прута і складає 89 метрів від рівня Балтійського моря.

Водосховище «Кошуляни» розташувалось на північному заході села Кошуляни на річці Сталінешти, інша назва якої – «Глодоаса». Ще північніше є джерела з сульфатно-кальцієвими водами «Ла ізвоаре». На жаль, ці лікувальні води не використовуються. Крім цих об’єктів є й інші місцеві топоніми: «Валеа луй Даріє», «Мутуляк», «Путріда», «Стухарія», «Балта Ноуе», «Бахна», «Хужь» та інші.

Пишається село своїм музеєм, що розташований у приміщенні школи. Він був започаткований в 70-х роках минулого століття колишнім вчителем історії, якого вже немає в живих, Сергієм Федоровичем Кордуняном. Завдяки його зусиллям, а також при активній допомозі учнів школи та батьків було зібрано дуже цінний і багатий матеріал з історії села: більше 140-а фотографій жителів Мамалиги, загиблих в роки Великої Вітчизняної Війни, листи з фронту, документи, орденські книжки, медалі і інші речі.

Давній період представлено експонатами: зуби мамонта (знайдені в північній частині села, в кар’єрі), кам’яні знаряддя праці епохи палеоліту. У складі Молдавського князівства край перебував від середини XIV ст. по 1812 р. Про цей період свідчать різноманітні архівні документи, церковні книги, глиняний та дерев’яний посуд, знаряддя праці тощо. Велика експозиція розповідає про Мамалигу у складі Хотинського повіту Бесарабської губернії Російської Імперії (1812-1918) – події 1905-1907, 1917 років, І-ї Світової війни на території села. Дуже цікава колекція паперових грошей цього періоду. Румунський період представлено різноманітними писемними та речовими пам’ятками: знаряддя праці, побутові речі, паперові гроші, монети та інше. За даними того часу кількість жителів села сягала 3126 чоловік, було 325 хат, початкова школа, 2 млина, сільськогосподарська артіль, жандармський пост, телеграф, телефон, працювала олійня. ІІ-а війна залишила незагоєну рану в серцях жителів Мамалиги. За роки війни на фронтах загинуло 141 жителів. В музеї оформлені стенди в пам’ять про мужність та героїзм односельців. Серед писемних та речових джерел представлені бойові нагороди, похвальні грамоти, зброя, гільзи, фотографії, листи з фронту та інші.

Окрема експозиція розповідає про Радянський період (1945-1991): утворення та розвиток колгоспу, Мамалигівський гіпсовий завод, просвітницькі традиції села, культуру та побут населення.

За радянського періоду був створений колгосп (на початку було 2 колгоспа: один в селі Мамалига, імені С.М.Кірова, другий в селі Кошуляни, „Новая жизнь”. Потім їх об’єднали в одне господарство).  На базі музею діє гурток „Архіваріус”, де учні школи ведуть дослідницько-пошукову роботу, збирають матеріали, роблять опис експонатів, оформляють експозиції, навіть реставрують деякі старовинні речі. Започаткували роботу про події голодомору 1946-1947 рр. на Буковині.

Окрім дитячих садочків, школи, Будинку культури, на балансі сільської ради є амбулаторія сімейного типу зі «швидкою» для надання усіх необхідних послуг місцевим жителям.

Сільська рада активно долучається до участі у найрізноманітніших тендерах, грантах, проектах, які б дозволили їй перейняти досвід, отримати відповідні технології та головне – фінансування для реалізації ідей і задумів, що поліпшили б життя місцевих жителів.

Славу селу Мамалига принесли люди, які тут народилися і працювали. Це, зокрема, Федір Олексійович Капрош. Починав свій трудовий шлях трактористом, потім бригадиром тракторної бригади. В 1964 році очолив колгосп в селі Стальнівці, а з 1971 року – голова колгоспу "Дружба народів", який на той час об'єднував трудівників трьох сіл: Довжок, Берестя і Малинівка. За період його головування господарство досягло значних успіхів у рослинницькій і тваринницькій галузях – славилося своїми результатами не лише в районі та області, а й республіці. Наприкінці 1976 року Федору Олексійовичу Капрошу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Колгосп був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, шість разів ставав переможцем змагань союзного значення, дев'ять – республіканського. Капрош був депутатом Верховної Ради СРСР.

Дмитро Якович Кіцак у 1944 році почав працювати на Мамалигівському гіпсовому кар’єрі, спочатку підривником, а згодом – гірничим майстром і начальником кар’єра. За виробничі здобутки Кіцак Д. Я. нагороджений орденом Леніна у 1966 році. Неодноразово обирався депутатом сільської ради.

Федір Васильович Кордунян у 1944 році з двома синами пішов на війну. Звільняв європейські країни від німецько-фашистських загарбників. Дійшов до Берліна. Був і на Японському фронті. Додому повернувся в листопаді 1945-го. У 1951 році за високі врожаї цукрових буряків нагороджений орденом Леніна.

Дмитро Єфремович Сакрієр за досягнуті успіхи в аграрному виробництві та вирощуванні високих врожаїв сільськогосподарських культур нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Жовтневої Революції, орденом Леніна.

Село Кошуляни славиться людьми, котрі досягли високих здобутків у багатьох сферах діяльності: Ганна Яківна Житар-Гиршкан – випускниця Кишинівської Консерваторії,  працює в драматичному театрі В.Александрі м.Бельці; Борис Григорович Ватаманіца – доктор медичних наук, автор книги «Принципи хірургії»;  Володимир Назарович Сафта – доктор  медичних наук, викладає в Кишинівському Медичному Інституті; Дмитро Васильович Коваль – доктор філологічних наук, автор книги «Кольори олімпійського спектру»; Лора Олександрівна Бостан – доцент філологічних наук, викладає в Чернівецькому Національному Університеті імені Ю.Федьковича; Юрій Серафимович Іоніцой – доцент, член-кореспондент Української академії наук, кандидат сільськогосподарських наук.

В селі знаходиться гіпсовий завод, який був заснований у 1911 р. Воєвудським. У 1974 році завод було поновлено – запустили новий гіпсоварочний цех. 1994 року гіпсовий завод змінив форму власності і назву на ВАТ «Мамалигівський гіпсовий завод». Голова правління – Ігор Кроншевський. Завод бере активну участь у вирішенні соціальних проблем села, надає допомогу у ремонті соціально-побутових об’єктів, проведенні свят, насамперед – наповненні місцевого бюджету.

Набуває розвитку приватне підприємництво. У селі працює низка магазинів, кафе і ресторанів, аптеки, станція техобслуговування, АЗС, маслобійка, ветлікарня, діють декілька невеликих фермерських господарств, які займаються рослинництвом і тваринництвом. На території розташована прикордонна застава і пункт пропуску «Мамалига».

Відомі спортивні здобутки жителів села в багатьох видах спорту. Ще у далекому 1980-му Олімпійський факел проніс житель села, кандидат у майстри спорту Анатолій Скорокиржа. Завжди у селі були високі здобуткиі і в ігрових, і в силових видах спорту. У 2014-му місцева баскетбольна команда стала чемпіоном району, 2015 – переможцем спартакіади району. Футбольний клуб щороку посідає високі місця, а клуб Мамалига-Драниця здобув торік 2-е місце у ІІ-ій лізі районної спартакіади. Визнаним спортсменом з КМС  гирьового спорту є Валентин Житар. Відомий кандидат в майстри спорту Сергій Бурлака (легка атлетика - біг 800, 400 м).

Легендою села став його житель, спортсмен Ілля Паскарюк. Дзюдоїста Іллю Паскарюка знають чи не всі спортсмени України. У свої 14 хлопець вже став багаторазовим чемпіоном Буковини та України з дзюдо та самбо, призером численних національних та міжнародних турнірів. І це незважаючи на те, що боротися із суперниками по татамі йому доводиться лише однією рукою: внаслідок нещасного випадку в шестирічному віці хлопець повністю залишився без кисті правої руки. Також хлопець став чемпіоном України із самбо серед юнаків віком до 16 років. Ілля вкотре став переможцем, щоправда, у не дуже звичному для себе бою. Він переміг у телешоу "Чудо-люди", яке йшло на одному з центральних каналів. Ілля зізнається, що цю перемогу, як і всі інші, він присвячує своєму батькові.

 

Mămăliga – sat de la hotarul a trei ţări

Se presupune că satul Mămăliga, situat în Valea Prutului, la răscruci de căi comerciale, îşi începe drumul în istorie încă pe timpurile lui Ştefan cel Mare, deşi prima lui atestare documentară ţine de anul 1771. O legendă, care caută să explice de unde provine denumirea localităţii, povesteşte că, făcând tabără pe malul Prutului, Ştefan cel Mare a fost invitat de un localnic, care l-a servit cu vin şi mămăligă. Domnitorului i-a plăcut foarte mult mămăliga şi pentru a nu uita de aceste locuri, a numit localitatea Mămăliga. Este doar o legendă frumoasă, căci pe atunci în Moldova nu se cultiva porumb, această cultură fiind adusă de peste ocean cu mult mai târziu. Că localitatea se afla în calea negustorilor atestă o altă legendă despre cotul satului – Coşuleni. Acolo se adunau la târg oameni din satele vecine. Pe malul Prutului trăia o fată orfană, Ileana, care îşi asigura existenţa prin împletirea coşurilor din nuiele. Ţăranii, care veneau la târg, cumpărau de la ea coşuri, afirmând că sunt „coşuri de la Ileana”. Astfel a apărut denumirea satului Coşuleni.

Şcoala din Mămăliga are o istorie de o 113 ani, ea fiind deschisă la 18 noiembrie 1907. Există date că din anul 1955 şi până în 2012 Şcoala medie din Mămăliga a fost absolvită de 35.729 de tineri şi tinere din sat, precum şi din localităţile vecine. În perioada sovietică, între Mămăliga şi satul vecin Criva din Moldova nu era frontieră de stat şi mulţi tineri din Criva urmau clasele superioare la Şcoala din Mămăliga, căci, după cum se considera, acolo se făcea serios carte.

Mămăliga, împreună cu alte cinci sate vecine, a format una din primele Comunităţi Teritorial Unite din regiunea Cernăuţi. În urma acestor schimbări, precum şi în condiţiile dictate de criza demografică, Şcoala din Mămăliga a devenit şcoală de bază. În rezultatul realizării unor programe de stat, a fost întărită baza ei materială şi a fost construit un teren sportiv cu gazon artificial. Concomitent în sat au apărut şi multe edificii sociale, altele sunt în stadiu de construcţie. Mămăliga s-a pomenit nu numai la intersecţia de drumuri, ci şi la intersecţia reformelor. Fiind la hotarul a trei state, Mămăliga se străduieşte să dureze punţi spirituale între ele.