Подвірне

Тут починається Україна. Кордон – поруч. Люди у формі прикордонника – не дивина для Подвірного, та й деякі подвірненці служать на кордоні. Нині в селі розташований прикордонний пост.

Саме ж село живе своїм розміреним життям, трохи не схожим на таке шалене у райцентрі та навколишніх селах. Здається, тут звикли до того, що живуть на околиці великої країни, що сюди не часто заїжджають. Хоча ні, сюди приїжджають. Як і 40, і 20 років тому до Подвірного їдуть, щоб набути досвіду. Як і колись, тутешнє господарство є одним з кращих в області та Україні. І ніяка Подвірне не околиця. Це – село, з якого починається Україна.

Історія Подвірного (до 1946 року – Кишло-Салієве) починається, за переказами, під час перебування на Хотинщині турецьких завойовників. На території сучасного Подвірного колись нібито був розташований турецький табір, навколо якого турки оселювали жителів сусідніх сіл, яких використовували як робочу силу. Турецьким загоном командував начебто такий собі Салій. Слово «кипіла» в перекладі з турецької мови означає поселення чи подвір’я. Звідси нібито і назва села. Вперше село згадується в документальних джерелах 1790 року. З 1812 року, після включення Бессарабії до складу Росії, село Кишло-Салієве входить до Липканської волості Хотинського повіту. Селяни Кишло-Салієвого до наділення їх землею, згідно з «Положенням 14 липня 1868 року» користувались землею поміщиків за орендну плату, відробляючи, крім того, різні повинності. У 1867 році вони орендували 1773 десятини поміщицької землі. Селяни орендували землю всією общиною, розподіляючи її між собою на окремі ділянки. Навесні 1865 року у масових селянських заворушеннях, що спалахнули в панських маєтках Хотинського та інших повітів Бессарабії, брали участь і жителі Кишло-Салієвого. Після реформи земельні наділи одержали 290 господарств села. Однак, високі викупні ціни на землю, відсутність тяглової сили примушували селян продавати свої ділянки. Внаслідок цього вже на 1884 рік 98 надільних господарств стали безземельними, а 28 змушені були шукати побічних заробітків. У 1884 році в селі була побудована велика кам’яна церква.

Кровопролитні битви, які розгорнулися у Хотинському повіті під час першої світової війни, завдали жителям нових страждань. Чимало чоловіків було мобілізовано в царську армію, більшість з них не повернулися. В селянських господарствах панувала розруха, була реквізована вся тяглова худоба. У січні 1918 року встановлену радянську владу вітали і жителі Кишло-Салієвого. Незабаром село захопили австро-німецькі загарбники. Почалися тяжкі часи окупації. Після падіння габсбурзької монархії, з відходом окупаційних військ у листопаді 1918 року село зайняли війська боярської Румунії. З перших же днів установлюється жорстокий режим терору та грабунків. Окупанти проводили масові реквізиції худоби, забирали одяг, зерно, продукти харчування. Українська мова не визнавалась, «законною» була тільки румунська мова.

За роки румунської окупації становище жителів села значно погіршилось. В 1923 році у селі не було жодного медичного працівника. Не було тут і бібліотеки. Але трудівники зберегли свою рідну мову і культуру. Вони не скорились окупантам. 28 червня 1940 року, коли Червона армія визволила село, була створена сільська рада на чолі з І.О. Малимоном. На початку липня 1940 року в селі було створено земельну комісію, яка спільно з сільською радою провела розподіл землі. Безземельні й малоземельні селяни одержали наділи розміром до 3 га, а також поділили відібрані у поміщиків і заможних селян інвентар, худобу тощо. Тоді ж почала працювати школа з українською мовою навчання. В 1940-41 навчальному році за парти сіло 360 учнів. Вже у жовтні 1940 року у селі почались заняття з неписьменними та малописьменними. Одним з перших педагогів була Ф.І. Чорна, уродженка села, згодом – «Відмінник народної освіти». Центром відпочинку трудящих став клуб, при якому розпочалась демонстрація кінофільмів, була відкрита сільська бібліотека.

6 липня 1941 року Кишло-Салієве окупували фашисти. Вони проводили масові грабежі, тероризували населення. Жорстоких переслідувань зазнавали активісти села. 29 березня 1944 року село визволили воїни 42-ї гвардійської стрілецької дивізії. За мужність і хоробрість у боях проти фашистів орденами і медалями нагороджено 257 жителів села, 125 земляків, які віддали життя за нашу Батьківщину. Їх імена викарбувані на обеліску, встановленому в центрі села. Зразу ж після визволення стали провадитись заходи з налагодженню мирного життя. Відновили роботу сільська рада, комсомольська організація. Радянська влада повернула селянам землю. За ініціативою селян у травні 1945 року в селі організувалася земельна громада, яка об’єднала 720 дворів з 2806 га землі. У серпні 1947 року в селі було створено колективне господарство – артіль ім.Суворова, яка об’єднала 17 бідняцьких господарств. У червні 1948 року в Подвірному виник ще один колгосп – «Молода гвардія», в якому налічувалось 30 селянських господарств. На початку 1949 року в селі була завершена суцільна колективізація. Колгосп ім.Суворова мав 1299 га землі і об’єднував 329 дворів, колгосп «Молода гвардія» – відповідно 1634 га землі, 443 двори. В 1951 році обидві артілі були об’єднані в колгосп ім.Суворова, за яким закріпили 2915 га землі, з них 2072 га – орної. Особливо значних виробничих успіхів колгосп добився в 1959-1965 роках. Добрі врожаї давали і сади на площі 98 га та 42 га виноградників. Зростала кількість сільськогосподарської техніки, дедалі раціональнішим ставало її використання. У 1953 році в артілі побудовано міжколгоспний цегельно-черепичний завод, у 1963 році – міжколгоспну інкубаторну станцію, відгодівельний пункт. Немало працівників тваринництва колгоспу славиться своїми трудовими ділами. За успіхи в розвитку тваринництва М.С. Буряк нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Серед нагороджених і пташник М.Ф. Тарновецький та зоотехнік П.Д. Резничук. Для обміну передовим досвідом Подвірне часто відвідують тваринники з колгоспів Чернівецької та інших областей УРСР.

З 1957 року колгосп очолює Г.Д. Прохоренко, за професією учитель. У селі організували три консультаційні пункти – у тракторній бригаді, на фермі та при середній школі.

Центром подвірненського Всесвіту було колись і залишається нині місцеве сільгосппідприємство ім.Суворова. Міняються часи, влада, форми господарювання, але незмінним залишається портрет Суворова в кабінеті керівника агроформування. Мабуть, і тому, що займатись сільським господарством – все одно, що здійснювати перехід через суворі Альпи. Тільки Суворов перейшов їх один раз і увійшов в історію як переможець. А тим, хто працює біля землі, свої «Альпи» долати треба щороку, від ранньої весни до пізньої осені. І перевалів на їх шляху чимало – від сюрпризів погоди і високих цін на пальне, добрива та засоби захисту рослин до не таких уже й високих цін на вирощений врожай. І керівник агроформування мусить бути справжнім полководцем, який знається і на тактиці, і на стратегії. Григорія Туруна, керівника подвірненського агроформування, відносять саме до таких.

Окрім рослинництва, в агрофірмі ім.Суворова активно займаються тваринництвом. В місцевому агроформуванні працює понад 350 подвірненців.

Школа в Подіврному заснована у 1897 році. У 1910 році вона стала двокомплектною. Оселя школи кам'яна. При ній була двокімнатна квартира з кухнею для вчителя. Як відмічав повітовий інспектор у 1911 році, за весь час існування в ній навчався 551 учень, з них закінчили школу – 80 (69 хлопців та 11 дівчат), залишив школу 471 учень. У 1966-67 навчальному році понад 600 дітей і дорослих Подвірного набувало знань у денній та заочній середніх школах, де працювали 32 учителі. Сьогодні вчительський колектив у Подвірному очолює Руслана Довбуш.

У 1960 році «через відсутність віруючих» у селі перестала діяти церква. На заміну цього прийшли «вечори трудової слави». Сама ж перша церква на території села з’явилась ще за часів першої згадки про нього. Біля церкви у 1823 році було поховано підполковника Війська Донського Федора Денисова. Надгробок було зроблено з бетону і на ньому хрест із заліза.

З часом церква постаріла і згоріла. Село зростало і виникла потреба в новій церкві, яку і збудували у 1883-1886 роках, на тому місці, де вона стоїть і зараз.

Як розповідали старожили будували її всім селом. Копали окопчики під фундамент, звозили із сусідніх сіл і полів каміння. Зносили кістки забитих тварин та курячі яйця для цементівки, возили воду. Місце під церкву і цвинтар викупили у старого дідуся, що виїхав на південь Бессарабії. На самому підвищеному місці його городу вирішили поставити церкву. Спочатку пустили коня, який вільно гуляв там і чекали де він ляже. Вважалося, що кінь лягає у самому благодатному місці.

Керував роботами майстер із Хотина. Всі підсобні роботи робили селяни-умільці. Перші дзвони були вилиті в Росії з міді і їх почепили на молоді акації, що росли перед церквою. Потім їх підняли на дзвіницю. Послужили вони недовго, бо в роки Першої світової війни їх зняли і забрали на метал для грошей. У 30-тих роках були куплені теперішні дзвони.

Пізніше, у 80-х роках, під час будівництва асфальтної дороги останки старої церкви були перенесені на територію сучасної, де вони і зберігаються в каплиці. Там є останки престолу, плащаниця. Перенесли і надгробок Федора Денисова.

В останні десятиліття проведено декілька капітальних ремонтів за кошти селян.

Найдавнішою книгою у церкві є Євангеліє, яке зберігається з часу заснування церкви. Її привезено із Петербурга.

З кожним роком Подвірне набуває слави спортивного села. У цьому заслуга, перш за все, Незвещука Олександра Анатолійовича, майстра спорту України з пауерліфтингу; Вереги Руслана Васильовича, майстра спорту України з тріатлону; Королюка Василя Васильовича, неодноразового переможця чемпіонатів, турнірів та змагань з боротьби дзюдо; Драгуляна Георгія Васильовича, члена Донецького відділення національного олімпійського Комітету України.

Звичайно, про Подвірне багато чого можна було б розповісти ще. Про його «родзинку» «Золушку», яка могла б привабити до села не одну сотню туристів-екстремалів.